![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
newsparkyПісля звільнення з полону підполковник Олег Кузьміних відмовлявся від будь-якого спілкування з журналістами. Для «Народної армії» робить виняток: «Тільки ніякого піару. Не потрібно…»
Житомир, 199-й навчальний центр ВДВ. Чекаю Олега на пропускному пункті. Він підходить мовчки. У порівнянні зі світлинами піврічної давнини схуд удвічі.
— Скільки кіло скинув?
— П’ятнадцять, — посміхається.
Пропонує випити кави. Заходимо в кафе неподалік. Щойно сідаємо, до Олега підходить відвідувач:
— Пробачте. Можна Вам потиснути руку? — Дає папірець. — Ось номер моєї дисконтної картки в цьому кафе. Знижка 13 відсотків на все. Я буду вдячний, просто називаєте номер картки…
Олег помітно ніяковіє. Ховає від мене очі, пропонує пересісти за інший столик.
Зараз Олег служить на посаді заступника з озброєння начальника навчального центру ВДВ.
— Я говорив з твоїми бійцями в батальйоні. Таке враження, наче ти в бою — універсальна латка. Поранених витягати — ти. З розвідниками в пекло лізеш ти. Не довіряєш людям?
— Це не питання довіри. На момент мого призначення командиром батальйону підрозділу як бойової одиниці просто не існувало. На всі 100 відсотків батальйон становили мобілізовані, якісно збити їх в єдиний кулак просто бракувало часу. Але мені пощастило. Навколо мене і мого заступника швидко сформувалося міцне ядро свідомих патріотів, бо ж більшість особового складу — добровольці.
Брак професійної підготовки компенсувався рішучістю. А в умовах, коли багато хто з офіцерів мав доволі приблизне уявлення про бойовий статут, не знав до пуття техніку і озброєння, це було важливо. Доучувались на ходу, в боях.
Між двох ялинок, де ми сидимо, протискається невисокий чолов’яга: «Олегу, Ви пробачте. Я за Вас розрахувався. Дуже прошу, не ображайтесь, я від серця…»
Олег знову дивиться вбік: «Незручно якось…»
— Мститись ворогу хочеться?
— Ні, це було б непрофесійно. Я — як випущена стріла, яку може зупинити тільки визначена ціль. Так, побував у полоні, на війні таке трапляється. Прихожу до тями, й знову занурююсь у службу.
До речі, через мою тверду позицію з помітною повагою до мене ставився слідчий держбезпеки так званої «ДНР» на прізвисько «Монгол». Спочатку він пропонував мені посаду комбата в російській армії, квартиру в Донецьку, звання російського полковника з удвічі більшою зарплатою. Потім — щось таке ж у «ДНР».
Але я йому сказав: я професійний військовий і присягу складав Україні, для мене це питання честі. Потім більше про «солодкі» пропозиції не говорили.
— В яких умовах жив?
— Перші три місяці — у кімнатці метр на два на покинутому заводі. Кахель білий від підлоги до стелі, лампа-«сороківка». Спілкувався тільки з охороною. Якби не книги — вони в цехах на підлозі валялись, дах би поїхав. Рятували думки про сім’ю, спогади.
— Про що думав?
— Згадував, як перший раз брали термінал аеропорту, Савур-Могилу. Аналізував 470-кілометровий рейд по тилах сепаратистів, оточення і вихід з нього, останню ротацію в аеропорт. Прокручував різні епізоди в голові, аналізував власні помилки. Бачив, на чию бойову роботу треба рівнятись: коли нами керував нинішній командувач ВДВ полковник Михайло Забродський, я бачив фаховість найвищого гатунку.
— Як поводились охоронці?
— Не чіплялись. Годували тим, що й самі їли. З харчами в них не дуже, банка тушонки — щастя. Гуманітарка з Росії не доходить. Останнім часом мене тримали в камері з козаками і штрафниками. Вони розповідали, що фури з продуктами вже не розвантажують. Нишком повертають назад у Росію і там розпродають.
— Як у камері опинились козаки?
— У нас досі дехто вважає, що по «ДНР» бігають озброєні юрби п’яниць. Може, раніше так і було. Але зараз це добре вишколений і професійно організований ворог. Російські військові наводять порядок.
Денеерівці роззброїли козаків за одну ніч, терпець увірвався після чергового вбивства козаками мирних мешканців. Як охоронці били цих козаків… Ногами, битами. У моїй камері сиділо тридцять козачків, на жодному живого місця не було. А ще з десяток мародерів-чеченців. Цих теж місили. Дві доби били, потім почали розбиратися, чи винні.
— Армія «ДНР» уже професійна?
— По-перше, занижувати ступінь підготовки ворога — непрофесійно. По-друге, сепаратисти зараз мають чітку армійську організацію. По-третє, їхніх ключових спеціалістів готують кадрові російські офіцери. По-четверте, їхні військові формування — це не лише зазомбовані простачки. Кістяк їхньої армії — серйозно вмотивовані добровольці, найманці, які вміють воювати.
— З чого такий висновок?
— З аналізу боїв. Я спілкувався з людьми Гіві та Мотороли. Чого вони так лютували? Бо в них неймовірні втрати. З двадцяти бійців зі злітної смуги живими поверталось двоє-троє. Але вони швидко поповнюють свої лави.
— Наші солдати менш вмотивовані?
— Ні. У нас майже 40 відсотків добровольців. А вони з півмільйона цивільних чоловіків мобілізували лише 20 тисяч — це 4 відсотки.
— Коли тобі дозволи подзвонити дружині, першим ділом ти запитав: «На якій я зараз посаді?» Чому?
— Мені слідчий промивав мозок, запевнював, що Україна мене забула, на моєму місці інший офіцер. Спеціально дав мені телефон: «Дзвони дружині, сам дізнаєшся».
— Полон змінив тебе?
— Так. На заводі знайшов і прочитав Біблію. Ще читав книгу Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» українською. Ці книги перегукуються, в них однакові висновки — завжди будь собою, будь людиною. Набожним я не став, але якось зібрався душею. Краще зрозумів, що я вибрав саме свій шлях, шлях військового. І в полоні себе не втратив…
Віктор ШЕВЧЕНКО
"Народна армія", 02.06.2015.
Житомир, 199-й навчальний центр ВДВ. Чекаю Олега на пропускному пункті. Він підходить мовчки. У порівнянні зі світлинами піврічної давнини схуд удвічі.
— Скільки кіло скинув?
— П’ятнадцять, — посміхається.
Пропонує випити кави. Заходимо в кафе неподалік. Щойно сідаємо, до Олега підходить відвідувач:
— Пробачте. Можна Вам потиснути руку? — Дає папірець. — Ось номер моєї дисконтної картки в цьому кафе. Знижка 13 відсотків на все. Я буду вдячний, просто називаєте номер картки…
Олег помітно ніяковіє. Ховає від мене очі, пропонує пересісти за інший столик.
Зараз Олег служить на посаді заступника з озброєння начальника навчального центру ВДВ.
— Я говорив з твоїми бійцями в батальйоні. Таке враження, наче ти в бою — універсальна латка. Поранених витягати — ти. З розвідниками в пекло лізеш ти. Не довіряєш людям?
— Це не питання довіри. На момент мого призначення командиром батальйону підрозділу як бойової одиниці просто не існувало. На всі 100 відсотків батальйон становили мобілізовані, якісно збити їх в єдиний кулак просто бракувало часу. Але мені пощастило. Навколо мене і мого заступника швидко сформувалося міцне ядро свідомих патріотів, бо ж більшість особового складу — добровольці.
Брак професійної підготовки компенсувався рішучістю. А в умовах, коли багато хто з офіцерів мав доволі приблизне уявлення про бойовий статут, не знав до пуття техніку і озброєння, це було важливо. Доучувались на ходу, в боях.
Між двох ялинок, де ми сидимо, протискається невисокий чолов’яга: «Олегу, Ви пробачте. Я за Вас розрахувався. Дуже прошу, не ображайтесь, я від серця…»
Олег знову дивиться вбік: «Незручно якось…»
— Мститись ворогу хочеться?
— Ні, це було б непрофесійно. Я — як випущена стріла, яку може зупинити тільки визначена ціль. Так, побував у полоні, на війні таке трапляється. Прихожу до тями, й знову занурююсь у службу.
До речі, через мою тверду позицію з помітною повагою до мене ставився слідчий держбезпеки так званої «ДНР» на прізвисько «Монгол». Спочатку він пропонував мені посаду комбата в російській армії, квартиру в Донецьку, звання російського полковника з удвічі більшою зарплатою. Потім — щось таке ж у «ДНР».
Але я йому сказав: я професійний військовий і присягу складав Україні, для мене це питання честі. Потім більше про «солодкі» пропозиції не говорили.
— В яких умовах жив?
— Перші три місяці — у кімнатці метр на два на покинутому заводі. Кахель білий від підлоги до стелі, лампа-«сороківка». Спілкувався тільки з охороною. Якби не книги — вони в цехах на підлозі валялись, дах би поїхав. Рятували думки про сім’ю, спогади.
— Про що думав?
— Згадував, як перший раз брали термінал аеропорту, Савур-Могилу. Аналізував 470-кілометровий рейд по тилах сепаратистів, оточення і вихід з нього, останню ротацію в аеропорт. Прокручував різні епізоди в голові, аналізував власні помилки. Бачив, на чию бойову роботу треба рівнятись: коли нами керував нинішній командувач ВДВ полковник Михайло Забродський, я бачив фаховість найвищого гатунку.
— Як поводились охоронці?
— Не чіплялись. Годували тим, що й самі їли. З харчами в них не дуже, банка тушонки — щастя. Гуманітарка з Росії не доходить. Останнім часом мене тримали в камері з козаками і штрафниками. Вони розповідали, що фури з продуктами вже не розвантажують. Нишком повертають назад у Росію і там розпродають.
— Як у камері опинились козаки?
— У нас досі дехто вважає, що по «ДНР» бігають озброєні юрби п’яниць. Може, раніше так і було. Але зараз це добре вишколений і професійно організований ворог. Російські військові наводять порядок.
Денеерівці роззброїли козаків за одну ніч, терпець увірвався після чергового вбивства козаками мирних мешканців. Як охоронці били цих козаків… Ногами, битами. У моїй камері сиділо тридцять козачків, на жодному живого місця не було. А ще з десяток мародерів-чеченців. Цих теж місили. Дві доби били, потім почали розбиратися, чи винні.
— Армія «ДНР» уже професійна?
— По-перше, занижувати ступінь підготовки ворога — непрофесійно. По-друге, сепаратисти зараз мають чітку армійську організацію. По-третє, їхніх ключових спеціалістів готують кадрові російські офіцери. По-четверте, їхні військові формування — це не лише зазомбовані простачки. Кістяк їхньої армії — серйозно вмотивовані добровольці, найманці, які вміють воювати.
— З чого такий висновок?
— З аналізу боїв. Я спілкувався з людьми Гіві та Мотороли. Чого вони так лютували? Бо в них неймовірні втрати. З двадцяти бійців зі злітної смуги живими поверталось двоє-троє. Але вони швидко поповнюють свої лави.
— Наші солдати менш вмотивовані?
— Ні. У нас майже 40 відсотків добровольців. А вони з півмільйона цивільних чоловіків мобілізували лише 20 тисяч — це 4 відсотки.
— Коли тобі дозволи подзвонити дружині, першим ділом ти запитав: «На якій я зараз посаді?» Чому?
— Мені слідчий промивав мозок, запевнював, що Україна мене забула, на моєму місці інший офіцер. Спеціально дав мені телефон: «Дзвони дружині, сам дізнаєшся».
— Полон змінив тебе?
— Так. На заводі знайшов і прочитав Біблію. Ще читав книгу Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» українською. Ці книги перегукуються, в них однакові висновки — завжди будь собою, будь людиною. Набожним я не став, але якось зібрався душею. Краще зрозумів, що я вибрав саме свій шлях, шлях військового. І в полоні себе не втратив…
Віктор ШЕВЧЕНКО
"Народна армія", 02.06.2015.
