![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
newsparkyСвоєрідним символом-мемом середньостатистичного українця, який не на фронті та не за кордоном, певний час була поличка. Вона висіла на стіні зруйнованого будинку. А на ній ще стояв якийся керамічний півник. Ну і типовим підписом було: “Як ти, поличко? - Тримаюсь!”
А потім про поличку забули. І я б про неї не згадав, якби не побачив ще одну “поличку”. В лапках, бо то була не поличка.
По мірках цього міста, це був хмарочос. При чому, відносно не старий. Він стояв на околиці, і з одного боку з його вікон відкривався вид на ліс.
Суто технічно про нього ще рано говорити в минулому часі, бо він і досі стоїть. Він і досі “хмарочос”. Тільки от вже не цілий. І по факту він приречений на повний знос через відсутню значущу частину своєї конструкції.
Плити міжповерхових перекрить утворили доволі чудернацький малюнок у вигляді луски, і тепер ця споруда нагадували сюрреалістичний і моторошний арт-об’єкт. Але я відхилився від полички.
Тут такі “полички” є майже на кожному поверсі. А “родзинкою” цієї інсталяції були люстра, журнальний столик і килим. Вони все ще тримаються за свій сьомий поверх.
Люстра все ще висить на похиленій плиті, яка була стелею.
Стіл стоїть однією ніжкою в прірві, спираючись ні на що.
Килим звисає прапором, бо з-під нього раптово зникла підлога.
Тут.
Побував.
Рysький.
Мир.
Можна стояти та вивчати “внутрішній світ” цього будинку. Головне не замислюватись, що це чиєсь житло.
Що це - чиєсь життя.
І отой холодильник, який опинився на самісінькому краю, в якому все ще є продукти.
І ота кухня-студія, від якої залишилась пара арок.
І диван, під яким, можливо, є загублена шкарпетка.
І килим на стіні, за яким відсутні шпалери. Я так думаю.
Якби не сліди руйнування, можна було б подумати, що перед нами величезний ляльковий будинок.
Але він - не ляльковий.
В столиці результати влучань руsbкого “миру” оперативно ліквідовують. А я, дивлячись на будинок перед собою, подумав, що дарма…
Можливо, варто в кожному місті залишити хоча б одне-два подібних нагадування, як насправді виглядає “порятунок мишебрат’єв”.
Обнести парканом.
Встановити рysький триколор.
Написати “Здесь был Вася”.
Та водити екскурсії.
Це не для туристів. Це для своїх. Для тих, хто повернеться з-за кордону. Для тих, хто на окупованих територіях закінчив школу (так, там вже покоління з 2014року закінчує школу!), але захоче залишитись в Україні після деокупації. Для тих, хто спробує сказати “не всьо так однозначно”.
Я бачив достатньо руїн. Я бачив знищені вщент вулиці в селах. Я бачив окремі діри в стінах багатоповерхівок. Я бачив поля Херсонщини, утикані "градами", наче спина дикобраза голками. Спалені автівки, бронетехніку та воронки від ФАБ-500. Але просто купа будівельного сміття, просто купа металобрухту не справляла на стільки сильного враження, як цей “вскритий” будинок з меблями, з посудом, з коврами.
Подібні пам’ятки виглядатимуть цинічно? Не знаю. Останнім часом межі цього поняття розмилися настільки, що сам цинізм став повсякденною нормою. А чорний гумор перестав бути або чорним, або гумором.
І тому згадалась поличка, яка тримається. І яка побула популярною пару тижнів, а потім зникла разом із розібраними залишками зруйнованого будинку. Поличка зникла, а ті, хто тримаються - залишились. Як і сніданок в тому холодильнику, в якому скоріше за все вже зародилось нове життя...
Artem Kazachanskiy
А потім про поличку забули. І я б про неї не згадав, якби не побачив ще одну “поличку”. В лапках, бо то була не поличка.
По мірках цього міста, це був хмарочос. При чому, відносно не старий. Він стояв на околиці, і з одного боку з його вікон відкривався вид на ліс.
Суто технічно про нього ще рано говорити в минулому часі, бо він і досі стоїть. Він і досі “хмарочос”. Тільки от вже не цілий. І по факту він приречений на повний знос через відсутню значущу частину своєї конструкції.
Плити міжповерхових перекрить утворили доволі чудернацький малюнок у вигляді луски, і тепер ця споруда нагадували сюрреалістичний і моторошний арт-об’єкт. Але я відхилився від полички.
Тут такі “полички” є майже на кожному поверсі. А “родзинкою” цієї інсталяції були люстра, журнальний столик і килим. Вони все ще тримаються за свій сьомий поверх.
Люстра все ще висить на похиленій плиті, яка була стелею.
Стіл стоїть однією ніжкою в прірві, спираючись ні на що.
Килим звисає прапором, бо з-під нього раптово зникла підлога.
Тут.
Побував.
Рysький.
Мир.
Можна стояти та вивчати “внутрішній світ” цього будинку. Головне не замислюватись, що це чиєсь житло.
Що це - чиєсь життя.
І отой холодильник, який опинився на самісінькому краю, в якому все ще є продукти.
І ота кухня-студія, від якої залишилась пара арок.
І диван, під яким, можливо, є загублена шкарпетка.
І килим на стіні, за яким відсутні шпалери. Я так думаю.
Якби не сліди руйнування, можна було б подумати, що перед нами величезний ляльковий будинок.
Але він - не ляльковий.
В столиці результати влучань руsbкого “миру” оперативно ліквідовують. А я, дивлячись на будинок перед собою, подумав, що дарма…
Можливо, варто в кожному місті залишити хоча б одне-два подібних нагадування, як насправді виглядає “порятунок мишебрат’єв”.
Обнести парканом.
Встановити рysький триколор.
Написати “Здесь был Вася”.
Та водити екскурсії.
Це не для туристів. Це для своїх. Для тих, хто повернеться з-за кордону. Для тих, хто на окупованих територіях закінчив школу (так, там вже покоління з 2014року закінчує школу!), але захоче залишитись в Україні після деокупації. Для тих, хто спробує сказати “не всьо так однозначно”.
Я бачив достатньо руїн. Я бачив знищені вщент вулиці в селах. Я бачив окремі діри в стінах багатоповерхівок. Я бачив поля Херсонщини, утикані "градами", наче спина дикобраза голками. Спалені автівки, бронетехніку та воронки від ФАБ-500. Але просто купа будівельного сміття, просто купа металобрухту не справляла на стільки сильного враження, як цей “вскритий” будинок з меблями, з посудом, з коврами.
Подібні пам’ятки виглядатимуть цинічно? Не знаю. Останнім часом межі цього поняття розмилися настільки, що сам цинізм став повсякденною нормою. А чорний гумор перестав бути або чорним, або гумором.
І тому згадалась поличка, яка тримається. І яка побула популярною пару тижнів, а потім зникла разом із розібраними залишками зруйнованого будинку. Поличка зникла, а ті, хто тримаються - залишились. Як і сніданок в тому холодильнику, в якому скоріше за все вже зародилось нове життя...
Artem Kazachanskiy
